| У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку.
А в тому селі був дідич Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати дочиніння. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув:
- А ти хто такий?
- Я собі Іванко.
- А нащо тобі хата, та ще й город?
- У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає. Пан подумав і сказав:
- Іди до мене фірманом, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.
- Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх будете мати!
- Гріх най іде в міх - зверху макогоном. Не хочеш бути фірманом, то забирайся із села.
Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов - а птаха не тікає, взяв у руки - крило перебите. Вона попросила:
- Допоможи, леґіню. Уже п'ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять.
Іванко помив рани, порвав сорочку й перев'язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до трощі, то почув:
- Не рви мене, леґіню, бо, може, прийде той, що я його чекаю.
- А ти що за одна?
- Дівчина-тростинка.
- Кого чекаєш?
- Свого визволителя.
- Ану, покажися.
Голос відповів:
- Два рази я вже показувалася... Та що з того? Як пішли, так і нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.
- Останній раз мені й покажись. Бігме, не обдурю.
- Ну, добре, дивися на вершечок трощі.
Раптом Іванко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така файна, як перша квітка навесні, але дуже сумна.
- Чому ти сумна?
- Мене украла від батьків зла відьма. Хотіла, щоб я віддалась за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла, сховалася в цій трощі. Відьма мене знайшла і обернула в тростинку. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок...
І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив їй допомогти.
| |
 |
